The Arc №1

Ціною життя новітніх українських героїв, які згорають в атмосфері заради України, ми сходимо з орбіти забутих імперій і нарешті утверджуємося на власній. Масовані обстріли українських територій, якими держава-терористка по сусідству випробовує нашу міць, несуть не саму лише смерть, але й звільнення. Нинішні “діти підземель”, що проводять в укриттях сотні годин — чи то ліплячи пластилінові літачки з вихователькою, чи то будуючи графіки функції з учителем математики, чи додивляючись перерваний завиванням повітряної тривоги нічний сон в обіймах мами й тата, — перше покоління, якому не потрібно буде випалювати із себе русню.

У вільний час ці українські діти співають на вулицях, грають на музичних інструментах і розігрують партії в шахи, влаштовують благодійні ярмарки власних рукотворів і друкують деталі для дронів на 3D-принтерах — долучаються до наближення української перемоги, як можуть у межах своїх дитячих сил, а подекуди — ще відданіше, ніж дорослі. Вони не підозрюють про існування рускава пісатєля Владіміра Королєнка, якому при знайомстві відмовився тиснути руку Микола Міхновський зі словами: “Я зрадникам мого народу руки не подаю!”; навряд чи колись вистоюватимуть черги за квитками на концерт пєвіци СНҐ-масштабів Вєри Брєжнєвої, яка врешті записала-таки пісню українською мовою… восени 2022 року; і, найімовірніше, спопелять насмішкувато-презирливим поглядом співрозмовника, якому раптом заманеться докинути до розмови жалісливо-ностальгійне: “Ах, какая ґадость ета ваша залівная риба!”.

Ці й подібні контексти для дітей війни — невідомі, незрозумілі, неважливі, а отже — втратили своє значення, силу впливу й тяжіння. Сьогоденна дітвора і підлітки — tabula rasa і наш шанс, виборений українськими титанами на передовій і вистражданий ними в російських застінках, збудувати Арку між Україною, що застрягла в минулому, і Україною майбутнього.